Тарас Григорович Шевченко.
10 березня 1861 р., стоп’ятдесят рокв тому перестало битися благородне, мужн серце генального поета, революцонера Тараса Григоровича Шевченка. Але свтлий образ великого Кобзаря безсмертний, як сам народ, що породив його._______
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (вдомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — укранський поет, письменник, художник, графк, громадський дяч, флософ, полтик, фольклорист, з точки зору багатьох укранцв — духовний батько сучасного укранського народу, людина, яка присвятила сво життя збереженню поширенню самобутньо народно мудрост тсно пов'язанй з стародавньою православною козацькою культурою звичаями Украни.
Член Кирило-Мефодвського братства. У творах на сторичну тему показав боротьбу укранського народу проти соцального й нацонального поневолення.
Як умру, то поховайте
Мене на могил
Серед степу широкого
На Вкран милй,
Щоб лани широкопол,
Днпро, круч
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з Украни
У син море
Кров ворожу... отойд я
лани гори —
Все покину, полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвте
вражою злою кров’ю
Волю окропте.
мене в сем’ великй,
В сем’ вольнй, новй,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Свте тихий, краю милий,
Моя Украно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схд сонця
Богу не молилась?
Чи ти дточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День нч не спала,
Малих дток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мо квти,
Мо добр дти,
Панувала я колись
На широкм свт, –
Панувала... Ой, Богдане!...
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матр,
На свою Вкрану,
Що, колишучи, спвала
Про свою недолю,
Що, спваючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой, Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисц б задушила,
Пд серцем приспала.
Степи мо запродан
Жидов, нмот,
Сини мо на чужин,
На чужй робот.
Днпро, брат мй, висиха,
Мене покида,
могили мо мил
Москаль розрива...
Нехай ри, розкопу,
Не сво шука,
А тим часом перевертн
Нехай пдростають
Та поможуть москалев
Господарювати
Та з матер полатану
Сорочку знмати'...
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Стар батьки?..
Тарас Шевченко 1843 р.
Мен тринадцятий минало
N.N.
Мен тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сяло,
Чи так мен чого було?
Мен так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я соб у бур\'ян
Молюся богу... не знаю,
Чого маленькому мен
Тод так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господн небо село,
Ягня, здаться, веселилось!
сонце грло, не пекло!
Та недовго сонце грло,
Недовго молилось...
Запекло, почервонло
рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорнло,
Боже небо голубе —
те помарнло.
Поглянув я на ягнята —
Не мо ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мен бог нчого!..
хлинули сльози,
Тяжк сльози!.. А двчина
При самй дороз
Недалеко коло мене
Плоскнь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привтала,
Утирала мо сльози
поцлувала .....
Неначе сонце засяло,
Неначе все на свт стало
Мо... Лани, га, сади!
ми, жартуючи, погнали
Чуж ягнята до води.
Бридня!.. а й дос, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого вку у тм раю.
Умер би, орючи, на нив,
Нчого б на свт не знав,
Не був би в свт юродивим,
Людей бога не прокляв!..
[Орська, крпость 1847]
— За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палацах втають,
Царвною називають,
Очей не спускають
З мого цвту? Дивуються,
Не знають, де дти!
Скажи мен, мй братику,
Королевий цвте!
— Я не знаю, моя сестро,—
цвт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
До блого пониклого
Личенька Лле.
заплакала Ллея
Росою-сльозою...
Заплакала сказала:
— Брате мй, з тобою
Ми давно вже кохамось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати... чого вона,
Вона все журилась
на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась
плакала. Я не знаю,
Мй брате диний!
Хто й лихо заподяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла...
А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У блих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан похав десь далеко,
А мене покинув.
прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тльки мо довг коси
Остригли, накрили
Острижену ганчркою.
Та ще й реготались.
Жиди навть нечист
На мене плювали.
Отаке-то, мй братику,
Було мен в свт.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди вку. Я умерла
Зимою пд тином,
А весною процвла я
Цвтом при долин,
Цвтом блим, як снг блим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди... Боже мй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А двчата заквтчались
почали звати
Ллею-снгоцвтом;
я процвтати
Стала в га, в теплиц,
в блих палатах.
Скажи ж мен, мй братику,
Королевий цвте:
Нащо мене бог поставив
Цвтом на см свт?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матр?.. Милосердний,
Святий боже, милий! —
заплакала Ллея,
А цвт королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бле поникле
Личенько Лле.
Фрагмент з твору "В КАЗЕМАТ" для шкльно програми Садок вишневий коло хати
Хрущ над вишнями гудуть,
Плугатар з плугами йдуть,
Спвають дучи двчата,
А матер вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати,
Вечрня зронька вста.
Дочка вечерять пода,
А мати хоче научати,
Так соловейко не да.
Поклала мати коло хати
Маленьких дточок свох;
Сама заснула коло х.
Затихло все, тлько двчата
Та соловейко не затих.
1847
[Мж 19 30 травня, С.-Петербург]
дос сниться: пд горою
Меж вербами та над водою
Бленька хаточка. Сидить
Неначе й дос сивий дд
Коло хатиночки бавить
Хороше та кучеряве
Сво маленьке внуча.
дос сниться, вийшла з хати
Веселая, смючись, мати,
Цлу дда дитя
Аж трич весело цлу,
Прийма на руки, году,
спать несе. А дд сидить
усмхаться, стиха
Промовить нишком: — Де ж те лихо?
Печал т, вороги?
нищечком старий чита,
Перехрестившись, Отче наш.
Крзь верби сонечко ся
тихо гасне. День погас
все почило. Сивий в хату
Й соб пшов опочивати.
Бували войни й вйськов свари:
алаани, Кисел, Кочубе-Нага;
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашел: гризуть,
Жеруть тлять старого дуба...
А од корння тихо, любо
Зелен парост ростуть.
виростуть; без сокири
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськ шашел. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане дола святого,
вас не стане,— будяки
Та кропива — а бльш нчого
Не виросте над вашим трупом.
стане купою на куп
Смердячий гнй — все те, все
Потроху втер рознесе,
А ми помолимося Богу
небагат, невбог.
Я жить в Укран, чи н,
Чи хто згада, чи забуде
Мене в снгу на чужин —
Однаковснько мен.
В невол вирс мж чужими,
, не оплаканий своми,
В невол плачучи умру,
все з собою заберу,
Малого слду не покину
На нашй славнй Укран,
На нашй — не свой земл.
не пом’яне батько з сином,
Не скаже синов: «Молись,
Молися, сину: за Вкрану
Його замучили колись».
Мен однаково, чи буде
Той син молитися, чи н...
Та не однаково мен,
Як Украну зл люде
Присплять, лукав, в огн
, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мен.